Читати книгу - "Жити — пити"

«проклятими поетами» нічого подібного не спостерігалося, а все, що не вкладається в знані нам описи, неминуче витискається свідомістю на марґінеси). На ту пору, правда, вже й тусовка починала виказувати перші ознаки занепокоєння, – мовляв, Ікс чи Ігрек «п'є» (так, ніби самі вживали виключно березовий сік!), – і брала ім'ярека під колективну опіку, що на практиці означало – «цьому більше не наливати», плюс контроль за доставкою додому («щоб менти не загребли»). Решта незмінно покладалася на жінку – якщо в Ікса чи Ігрека така була (переважно, треба сказати, знаходилась!). Моя підозра, що Риму ніхто тут будувати не збирається, поступово міцніла до кондиції гіркого розчарування («тю, слабаки!»), – і, дописавши яких три роки ціджений, тлом до тих посиденьок, строфа за строфою, цикл «Нічні метелики» («Повільними пасмами диму невпинно обмотує тиша / Ці скулені постаті й келихів місячну креш, – /І ти ще не знаєш, що вже ні чорта не напишеш, /І ти ще не віриш, що вдосвіта, може, помреш…») та виставивши насамкінець остаточний діагноз («Підем проживати уривки не наших історій – /За цю неготовність із честю прожити свою»), я просто усунулася з цілої тої тусовки, – сказати б, покинула балкон, так і не дочекавшись обіцяної вистави: мовляв, робіть як знаєте – далі мені з вами нецікаво…

Сьогодні я вже знаю, що було далі: далі був ад. Тільки свідків йому ставало дедалі менше, – адже ад, це і є те, що діється вже за зачиненими дверима…

Зрідка двері прочинялися, і крізь шпарку до мене долинав уривок із какофонії божевільного оркестру, де всі інструменти розстроєно, а всі виконавці глухі. Найчастіше це діялось по телефону, в густу запівніч («я тут напився… думав, кому подзвонити, і вибрав тебе…»), – щоразу після того я назавтра цілий день сама почувалася хворою: нема на світі нічого страшнішого, ніж розпад особистості, особливо когось, кого знаєш давно і хто свого часу, що називається, «подавав надії» (де він зберігається, в якому колі пекла, той цвинтар складених надій?). «Тільки не клади трубку! Не клади трубку, пообіцяй, що не покладеш трубку!» – розпачливо кричав мені крізь ніч у вухо колишній «Меркуціо» («Я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста…», – чи не єдиний прорив в українську культуру прямої мови «від першої особи», і те, що цей Москальців шедевр сприймається в нас любовним хітом, а не тим, чим він є в дійсності – самотнім лементом покинутого всіма українського алкоголіка «темних років», де тільки й робили, що «пили – не п'яніли від дешевого вина», є лиш зайвим потвердженням так-і-непочутості тих, за ким зачинилася брама земного пекла). Як застерігали в середньовіччі, «у диявола теж є свої мученики». Житейськипрактичний звідси висновок той, що не всяке співчуття є благо, і не всякому страднику варто вкраювати скибку власного серця. Принаймні ті нічні сеанси рваної й губленої – обов'язково життєво важливої, аякже! – думки, якій конче потрібна була пара вух, були вже чистісінькими «чорними месами» – чи, постмодерніше висловлюючись, енергетичним вампіризмом (іноді співрозмовець на кілька секунд зникав, після чого вигулькував, дивно відсвіжений і готовий до заходу на нове коло: «підзаряджався» з пляшки!). Вірші цим разом використовувалися вже суто як приманка, щоб під'єднати до телефону впольовану пару нещасних вух: «Послухай, який я написав вірш», – і яка ж тварюка після цього відмовиться слухати, навіть розуміючи, що бесідник в дупу п'яний і за всіма законами, Божими й людськими, треба сказати йому «піди проспися» – й покласти слухавку?…

Вірші, між іншим, часто бували добрі. Тільки що ліпші, то коротші: на дистанції, довшій за 10–12 рядків, уява «проклятих поетів» уже не трималася тропи – щось у неї втручалось, непойменоване й грізне, якась невидима всепожираюча сила, що не давала зосередитися ні на чому іншому, крім себе самої. В принципі, це й є Зло в чистому вигляді: чорний вогонь, який потребує все нових і нових дров. Живого духа, а відтак, коли духа не стає, і живої плоті.

Траплялося, декотрі з них приходили позичити грошей (яких ніколи потім не повертали: так, за народною демонологією, відьма приходить попросити «чогось із хати», бо її теж «палить всередині огонь»). Тоді вони теж довго сиділи, ніби боялися вийти на вулицю, і, мнучи обличчя в долонях, як пластилін, розповідали, як їм гидко й страшно від самих себе: запрошували побути з ними в їхньому аду. Потримати їх там за руку Вточити їм трошки живої крові: їхня власна вже була перетворена і, напевно, мусила горіти, скапуючи додолу…

Можливо, вони справді чекали, що хтось викупить їх собою?… Принесе себе в жертву – і тим випустить їх із темряви на світло?… І простягали з тьми свої вірші, просякнуті випарами солі й жовчі, в надії, що ті послужать їм за перепустку до раю?…

Інколи я записувала дещо з їхніх потрощених, як скло, монологів – мені здавалося, що з того коли-небудь вдасться скласти правдиве свідчення: репортаж із пекла. Але суцільного наративу тьма не пропускала (навіть Вєнічка Єрофєєв у найжорстокіших місцях відмовчується рядками крапок!). Єдиний, скільки-небудь зв'язний фрагмент у моїх записах належить все-таки мені, звучить моїм, а не їхнім голосом. Це було написано через дванадцять років після «Нічних метеликів» – тільки, на відміну від «Метеликів», цього я ніколи не публікувала. Але тепер уже можна: тепер, коли більшість акторів «першого складу» назавжди покинула сцену, можна бути певним, що надії на продовження нема – гра скінчилася.

2.08.1999

Твої запої

регулярні, як у мене місячні.

Тут можна вловити певний зв'язок:

поки з мене витікає життя, брудне і червоне,

ти вливаєш у себе смерть – безбарвну і чисту.

Ми – два останні поети в цьому місті,

але не задля нас буде воно врятоване.

Ти дзвониш далеко за північ і говориш по колу,

тримаючись за слухавку,

яку вперто просиш не класти.

Мої сльози мають горілчаний присмак і печуть так само.

Я кажу тобі, що все буде добре, й знаю, що не буде.

Бути жінкою – це щодень

народжувати світ заново.

Бути чоловіком – щодень умирати

в народженім жінкою світі.

А бути поетом – просто хвороба духа,

надто в цьому місті, яке тепер спить,

тільки з Оболоні на Печерськ гуде телефонна пуповина.

І вірші гірчать, як оцет,

котрим змочено губку, настромлену на списа.

Лариса Денисенко

Коли ангельські крила смердять перегаром

Сергійович впав у дитинство, як це часто буває в снах, коли повертаєш десь на розі, бачиш те саме місто, тільки інші будинки,